ретроспектива

як добре нічого не чути
як добре нічого не бачити
як добре нічого не знати
тоді хто ти, якщо твоя думка плоскіша за мене?

не роздивляйся в мені квітку. я не хочу зів*янути на твоєму підвіконні чи зсухнути між сторінками старої, як смерть, книги

не дивися на мене "цим шляхом"
як перекладають незнаючі 
не дивися із глибин моєї пам*яті, із такої маленької колекції спогадів, із тієї тонкої паперової папки, яку я відкриваю щоночі

не торкайся моєї шкіри, так що в мене починають палати вуха, і я посміхаюся своєю жахливою залізною посмішкою

прийди до мене, прийди до мене, прийди до мене
щоб я, ображений, тебе поцілував

тс

вакуум
тишина
я лежу на голом диване и почти счастлива

хочу достать свою душу и выжать, как тряпку 
становитесь

душно в кімнаті, холодна застигла

я видалю з телефону всі твої смс, бо хтось знайте та засміє, що любила тебе, що втратила, що не змогла втримати
я заховаю всі твої фото, бо хтось знайде та казатиме, як така людина, як ти, змогла покохати таку, як я
я знищу всі твої вірші, всі листи, бо хтось знайде та здивується, як таке можна було писати мені
я віддам твій светр сусідському хлопцю, бо хтось знайде та посміхатиметься, мовляв, як це можна було в мене лишити, як це можна було бути вночі зі мною
удвох
я викину твої цигарки, бо хтось знайде та зрозуміє, що була не одна, що подавала тобі попільничку 
я заховаю твої капці, бо хтось знайде, взує та засміється, нащо мені такі великі, чи то чиїсь, кого вже тут нема

я заховаю твій образ, твій голос, твій доторк, твій запах в свою душу, серце, пам'ять
там вже ніхто не знайде

.2

запали Ви мені в душу, чуваче
взагалі вже
і не треба носом об моє плече тертися 
дайте краще я

* * *

Почему два великих поэта,
проповедники вечной любви,
не мигают, как два пистолета?
Рифмы дружат, а люди — увы...

Почему два великих народа
холодеют на грани войны,
под непрочным шатром кислорода?
Люди дружат, а страны — увы...

Две страны, две ладони тяжелые,
предназначенные любви,
охватившие в ужасе голову
черт-те что натворившей Земли!

 
1977

Андрей Вознесенский. Не отрекусь.
Избранная лирика.
Минск, "БелАДИ", 1996.

як його цей

і ти спитаєш мене, мовляв, нащо я це роблю
і я скажу, що не знаю
бо дійсно не знаю цього
я лише поверну голову вбік, до війна, і, стуливши очі, скажу тобі:
- чуєш? то гримить революція
ти безсумнівно підеш, бо я не розмовлятиму з тобою про те, що ти хочеш
ти безсумнівно підеш, щоб лащитись до когось іншого
може, навіть перед моїм вікном
ти безсумнівно підеш, зробивши винним мене
але ж я вірю, що ти чуєш
ти чуєш, як гримить революція

/

привет
мы будем счастливы теперь
и навсегда